.gif)
|
|
2018-09-27 18:40 | Ольга Абрамова: Навіть ворогу не побажаю побувати в тій ситуації, яку мені довелося пережити
|
|
|
|
 Не так давно українській біатлоністці Ользі Абрамовій виповнилося 30 років. Хоча, здавалося б, що ось зовсім недавно вона переходила в стан "синьо-жовтої» команди в статусі молодої перспективної спортсменки. Тоді цю новину вболівальники, в більшості своїй, сприйняли досить позитивно, але безглуздий гул навколо того, що нібито Федерація біатлону України переманює спортсменів, ніяк не вщухав. Час летів, а у Ольги, в силу різних причин, все ніяк не виходило закріпитися в основі збірної. Спершу, напевно, вплинув карантин, який, власне, став результатом її переходу з російської збірної, а потім, коли, здавалося б, Абрамова почала знаходити саму себе, раптово прилетіла дискваліфікація за вживання мельдонію. Сталося це в кінці 2016-го року. У квітні 2017-го міжнародного арбітражного суду Лозанни виправдав спортсменку, але мало хто знає, як це вплинуло на Олю, і що їй довелося пережити. У цьому скромному інтерв'ю ми спробували розкрити зовсім сміливу життєву історію дійсно сильної людини і спортсменки, яка надихає своєю життєрадісністю і вірою у власні сили. Ольга Абрамова про відверту фотосесію, свою кар'єру і пережиті депресії.
- Оля, розкажи, звідки взялася ідея такого жаркого фотосету? Як довго зважувала це рішення?
- Я взагалі давно хотіла зробити фотосесію, але все ніяк не могла вирішити, в якому форматі вона буде, в якій стилістиці. І ось, коли вже зважилася набивати тату, мій майстер, якого звуть Юра, сказав: «Блін, тобі по-любому потрібно зробити офігенний фотосет з татуюванням». Слухай, ну, відверто кажучи, ця робота дуже крута. І ось якось так зійшлося, що я вже практично закінчила набивати цю татуху, і через Instagram побачила роботи дівчаток, як вони круто роблять фото. Написала їм, домовилися, зустрілися, ну і все. Тоді у мене був і час, і можливість, і душевний стан, щоб це зробити.
- Як Тимофій відреагував на твою фотосесію?
- Він давно знав, що я хочу її. Йому все сподобалося в решті решт.
- Рішення про татуювання було прийнято спонтанно чи ні?
- Тату я собі хотіла давно. Але в різних місцях, і до кінця сама не розуміла, що саме хотілося б набити. Першим на це зважився Тимоха (Тимофій Лапшин - прим. Biathlon.com.ua). Через нього, власне, я і познайомилася з цим майстром. Тимоха ж не такий як я, він дуже педантично до цього готувався. Довго вибирав майстра, довго шукав малюнок, щоб він ніс в собі якусь філософську думку. Він десь дня три тільки різні малюнки розглядав. У підсумку, набив собі коропа, який, за японською легендою, плив проти течії і перетворився на дракона. Я пару раз їздила з Тимофієм на ці сеанси і там ось якось відразу подружилися з цим майстром. Мені взагалі іноді так щастить, що коли тільки знайомлюся з людиною, розумію, що ось це - моє. І таке відчуття виникає, ніби ми років 10 один одного знаємо. І ось з цими ж дівчатами, з якими на фотосесії працювала, було те ж саме. І у мене навіть якось була думка, що, ось дискваліфікацію знімуть, і я поїду зроблю якесь тату собі в честь цього (сміється). Настає день, коли я приїжджаю до майстра, і кажу, що хотіла б набити собі невеликого фенікса. Ну, тут, знаєш, теж є своя філософія. У мене зовсім не було бажання просто піти і набити якусь хрень. Почали перебирати малюнки, а мені все щось в них не подобалося. Коли майстер запитав, що я хотіла б ще, то тут же згадала про дракона. Я народилася в рік дракона, та й взагалі якесь позначення його таке міфічне і потужне. Але, зізнатися чесно, хотіла на всю спину. Він, як художник, сказав, що чисто візуально це буде виглядати як щось недороблене, і потрібно закривати малюнком всю спину. Я, не довго думаючи, погодилася. Тимоха тоді зі мною приїхав, навіть намагався відмовляти мене, але я вже на той момент прийняла рішення для себе. Тоді ж сказала про це мамі, правда раніше я говорила, що хочу невелике татуювання, і показаний ескіз її здивував, вона теж намагалася мене відговорити. Але потім, коли вже, так би мовити, процес пішов, батьки просили скидати фотографії, що там і як робиться. Але, чесно тобі скажу, зараз дивлюся на себе і думаю: «А як я взагалі раніше без цього ходила?».
- У людей, які роблять перше тату, часто з'являється бажання набити собі ще щось, а потім ще і ще.
- Так-так-так, це точно. Я коли тільки цю татуху набивала, вже думала: «Ось хочу ще це тут, і це». Такі думки реально є. Хоча, звичайно, процес не найприємніший. Є такі місця на тілі, що під час роботи майстра було дуже боляче, я думала що з'їм той стіл. Заживає це все два тижні, після яких тобі знову хочеться їхати і набивати далі.
- Почекай, а як же ти тренувалася після набивання татуювання?
- Коли перший раз я так об'ємно забилася і зафарбувалася, у мене почався дикий свербіж. Тоді у нас ще збір був, і я ось закидала гвинтівку на спину, тим самим, в результаті, здерши трохи фарби. Тому, довелося ще відтягнути доробку татуювання. Воно на вигляд начебто виглядає як готова робота, але там ще багато дрібниць, які потрібно ще шліфувати.
- Хотіла б ти знятися для якогось чоловічого журналу?
- Звичайно. Якби мені запропонували, я б напевно погодилася. Тільки щоб було все красиво, а не так, що груди відкриті там і стоїш фотографуєшся. Так, щоб все прикрите, естетично і красиво.
- Нещодавно тобі виповнилося 30 років. Це добротний вік, як для біатлоністки. Наскільки ще вистачить твоїх «спортивних батарейок»?
- Важко відповісти на це питання, адже передбачити таке практично неможливо. Можу сказати, що бажання і мотивація у мене з кожним роком тільки додається. Але вже так хочеться повністю реалізуватися, і показати все, на що здатна, а не ходити в «перспективних». Так, ти можеш розуміти, що ти реально перспективний і ось воно все в твоїх руках, але, найчастіше, сам же від цього сиплеш.
- Шість років пройшло після твого переходу в українську збірну. Наскільки відсотків ти реалізувала те, чого хотіла тут домогтися?
- Максимум - відсотків 10. Особисті мої амбіції ще не втілилися, я їх ніяк не виконала для себе.
- Коли ти покидала російську команду, вона була досить сильною. Зараз же там справи йдуть не найкращим чином, як, власне, і в самому СБР. Ти рада, що залишилася за бортом всіх цих перипетій?
- Скажу лише, що я йшла звідти не через те, що мені там було погано або ще з якихось причин. Я прийняла таке рішення виключно через Надію Бєлову. Я конкретно хотіла працювати тільки з нею, а бути в команді для масовки мені зовсім не хотілося. Так, можна було залишитися в Росії, думаю, я б пройшла в команду, і отримувала б хороші гроші, але поруч не було людини, яка б мене опікала, допомагала, десь билася б за мене. Надія Олександрівна була саме тим тренером, з яким я була впевнена, що буду прогресувати, і доб'юся результатів. А так, в кожній команді є свої нюанси.
- Пам'ятаєш свої перші враження, коли тільки приїхала в Україну?
- Звичайно. Пам'ятаю, що мені відразу сказали, мовляв, зараз ми приїдемо до Чернігова на комплекс біатлонний. У мене одразу були асоціації з Уфою, Новосибірськом, Тюменню. Приїжджаю і бачу цю базу (сміється). А в цілому, то, звичайно, я навіть перебувала в якійсь ейфорії, що в Україні всі такі хороші, добродушні, відкриті, гостинні. Загалом, тільки один позитив.
- Як твої друзі і близькі відреагували на рішення перейти в збірну України?
- Все по-різному. Найбільш негативний відгук був, як раз, від Тимохи. Він мене реально відмовляв, мотивуючи свої слова тим, що я на той момент вже була в збірній команді Росії, а це реально почесно, серйозний рівень адже, зарплати солідні. Ну, і звичайно на ньому цей перехід позначився, адже він також в команді був, а я - його дівчина беру і йду в Україну. А так, за великим рахунком, майже всі підтримали. Коли вже це питання реально постало, і його потрібно було вирішувати, я розуміла, що якщо зараз відмовлюся, то буду шкодувати.
- Зараз не шкодуєш?
- Взагалі ні.
- Найсильніший спортсмен, з яким тобі доводилося тренуватися або виступати в одній команді?
- Навіть не знаю, як відповісти, всі такі різні... Перше, що спало на думку, це після олімпійський сезон, коли Віта пропускала вже, і Валя тоді просто дивувала і заряджала мене. Я дивилася на неї і думала, що ось вона - справжній професіонал. Я розуміла, що мені потрібно бути такою ж зібраної і зарядженої на роботу. Вона той сезон реально круто відпрацювала, і до сих пір є топовою спортсменкою, з якої потрібно брати приклад.
- Наскільки ти зуміла вже реалізувати свій потенціал?
- Так взагалі не реалізувала. Тут, знаєш, однієї проблеми немає. Начебто дрібниці, але вони всі в комплексі дають ось такий результат. І кожен раз все по-різному. Один сезон я перебрала навантаження, в наступному були певні психологічні проблеми. Скажу тільки, що я не отримую кайфу від того, що вже зробила. Поки тільки засмучуюсь, що не можу зробити те, що повинна, так як я вмію і можу.
- У багатьох молодих спортсменів з'являються проблеми з різними шкідливими звичками, коли вони вже починають жити самостійно і за свій рахунок. Стикалася з таким ти?
- У мене так не було, тому що у мене трохи інше життя було. Я вже в 14 років поїхала з дому в Москву. Сама я з Ульяновської області. Щоб ти розумів, це 1200 кілометрів від столиці. І вибратися звідти в Москву, вважай, як полетіти в космос. Тоді я вже вчилася в медичному, жила окремо. Почала показувати результати, відповідно, і заробляти перші гроші. Але їх я витрачала лише на те, щоб прожити. Могла назбирати, і придбати собі телефон, а незабаром і ноутбук. Я просто вкладала гроші в себе. До 20 років у мене в житті були тільки спорт і навчання, і часу якось особливо не було, щоб тусити.
- А на кого ти вчилася в медичному?
- Я поступила на зуботехніка, рік провчилася, після чого мені сказали: «Так, люба, з твоїми роз'їздами потрібно переводитися на сестрінський, тому що це ж нереально так вчитися». Після чого я перевелася, рік провчилася там, але в цей же час у мене пішли хороші результати. Незабаром мені запропонували вчитися в училищі олімпійського резерву. На той момент УОР №2 був один з кращих в Росії. Туди беруть тільки кращих спортсменів країни, і коли мене туди покликали, я була дуже щаслива. Розуміла, що потрібно або серйозно займатися спортом, або здобувати професію «на громадянці».
- Доводилося колись застосовувати свої медичні навички?
- Такого, слава Богу, не було. Це освіта допомогла просто краще розбиратися в біології, анатомії.
- Розкажи про найважчий момент своєї кар'єри, коли ти думала, що ось уже все, пора закінчувати з біатлоном.
- Ну це звичайно дискваліфікація, яку потім скасували. Коли ця справа почала набирати обертів, я думала, що ось-ось, час пройде, все закінчиться, я буду вже готуватися до стартів Кубку світу з командою. Підключили багатьох адвокатів, які заспокоювали мене, що все буде нормально, я зможу спокійно стартувати на етапах. Я вже настільки в це повірила і була переконана, що ось зможу почати сезон, як раптом приходить новина, що мене дискваліфікували на рік. Цей стан не описати словами. Мене, напевно, зрозуміють тільки люди, які переживали щось подібне. Пам'ятаю, після цього виходжу на тренування і стріляю то в нуль, то по три промахи, і були навіть думки, мовляв, а що я тут взагалі роблю і навіщо це все? На той момент я на своїй шкурі відчула, що таке відсутність мотивації. Ось її взагалі не було. Але, слава Богу, це було тільки день. Далі я поговорила з Надією Олександрівною, після чого знову почала вірити в себе.
- Як це було вилазити з такої моральної ями?
- Було нереально важко. По-перше, шок від того, що я ж реально нічого не порушувала, а мені тут впаяли дискваліфікацію за допінг, це ж взагалі ганьба. Дуже сильно мені допомагали Тимоха і Надія Бєлова. Тоді у нього теж був не найкращий сезон. Ось тільки завдяки їм, я, знаєш, не застрелилася і не повісилася. Мене реально зрозуміють тільки ті, кому ось таке довелося відчувати, що його дискваліфікують за допінг. Коли мені це повідомлення прийшло, це був просто кошмар. Я ж знаю, що таке мельдоній, і що на той момент він вже заборонений був. Загалом, депресія реальна була. Тижнів зо два без заспокійливих взагалі не могла заснути. Всі розмови були тільки про це.
- «Завдяки їм я не застрелилася і не повісилася». Ти реально була на межі самогубства?
- Ну ... блін, було дуже важко. Я просто не вірила, що зі мною може таке статися. На той момент, це був мій найкращий сезон поки що. Я бігла, стріляла, класно себе відчувала і тут ось таке ... Ні, звичайно, до суїциду б справа не дійшла, але це реально була депресія. Тільки, на кшталт, трохи забудеш, відійдеш, як раптом, хтось обов'язково нагадає про це. Чесно скажу, навіть ворогу не побажаєш таку ситуацію. Одна справа, коли ти брав щось заборонене, і тобі прилетіло покарання, а зовсім інша ситуація, коли знаєш, що нічого не робив подібного, а тебе дискваліфікують.
- У тебе на шиї висить хрестик і кільце. Розкажи детальніше про ці прикраси.
- Так, кільце «Спаси і збережи». Я віруюча людина просто. Кільце раніше носила на безіменному пальці правої руки, але так як мені зробили пропозицію, довелося його надіти сюди.
- Ось цей момент я щось упустив. Давно тобі зробили пропозицію?
- Три роки тому. От саме в той момент, коли у мене ще висіла дискваліфікація. Якраз приїхала в Москву, це був День закоханих. Тимоха в спальні залишив велику коробку, в якій було кілька коробок розміром менше. І я ось їх всі відкрила, і все одно не думала, що там кільце, але потім все ж побачила його. Тоді мені Тимоха одразу говорить: «Ти вийдеш за мене заміж?». Я, чесно кажучи, взагалі не очікувала такого повороту подій. Але, все було так красиво і романтично.
- Ви з Тимофієм відкрили BiathlonFamilyClub. Розкажи коротко, що це, і для чого воно потрібне?
- Це комерційний проект, звичайно, але, в першу чергу, він створений для всіх любителів біатлону, а також для колишніх спортсменів, які хотіли б знову відчути смак гонок.
- Не всі ж знають, що ти заручена. Згадаєш найтупіший підкат, який був?
- Багато ось знайомляться, і коли розмова заходить про вік, то їм там, наприклад, 23-24, а я то вже, кажу, майже бабуся, мені то тридцяточка. Та й взагалі, коли говориш, що спортсменка, вони ж одразу в інтернет забивають, і там часто можна побачити наші спільні фотки з Тимохою, але деяких і це не зупиняє.
- Останній раз коли подібне було?
- Так ось недавно у подруги на весіллі. Розумієш, я з багатьма спілкуюся добре, ну так, щоб якось там посміятися, а деякі розраховують на продовження спілкування, щось розпитують, але я завжди відповідаю, що живу зі своїм молодим чоловіком вже десять років.
- Після приходу в команду Андрія Прокуніна зітхнула з полегшенням?
- Абсолютно ні. Звичайно, я чекала його приходу, коли дізналася про призначення, тому як раніше з ним бігала, тренувалася, та й він же Тимоху тренував, але поки нічого не можу сказати. Зима все покаже.
- Чого, на твою думку, не вистачало команді при Уроше Велепце?
- Напевно, жіночу команду треба тримати жорсткіше. От не вистачало дисципліни. Зрозуміло, що всім хочеться уваги, розмов. Урош якось забагато дозволяв, швидше за все.
- Що вважаєш головним досягненням у своєму житті?
- Те, що я зустріла Тимоху. (Сміється)
- Коли останній раз тобі було соромно?
- Ось на спринті на чемпіонаті України. А взагалі, часто соромно буває перед рідними і близькими, так як часто вихлюпую на них свій негатив, який може іноді накопичитися.
- Як сильно ти переживаєш свої спортивні невдачі?
- Ой, слухай, дається це мені дуже складно. В основному, сильно переживаю, довго тримаю в голові, але я працюю над собою. Завжди вірю, що далі буде тільки краще.
- Чи думаєте ви з Тимофієм вже про дітей?
- Чесно кажучи, Тимоха сильно хоче дитину, але я поки не можу дозволити собі подібної розкоші, тому що у мене був рік карантину, рік дискваліфікації і ще рік карантину? Ну, у мене не так багато часу в кар'єрі залишилося, щоб так їм розпоряджатися. Тим більше, що в команді зараз скажена конкуренція і йти взагалі не можна. Я неймовірно хочу нарешті повноцінно сезон відбігати. Поки що я бігаю, а сім'я вже потім буде.
- Опиши себе трьома будь-якими словами.
- Цілеспрямована, наполеглива і емоційна.
- Як ти мотивуєш себе перед гонкою?
- Мене взагалі не потрібно мотивувати перед стартами, а навпаки, потрібно заспокоювати. Повір, мого заряду тут на півкоманди вистачить, я завжди намагаюся максимально заспокоюватися. Іноді мені здається, що я білка в колесі, і це колесо не може зупинитися.
- Давай головний меседж, який ти хочеш послати всім українським уболівальникам.
- Хочу сказати, щоб вони завжди вірили в своїх спортсменів, вболівали за них, незважаючи на результати, тому що всі і завжди намагаються вичавити максимум. Коли ти молодець, то і сам це розумієш, а коли навпаки, і тебе підтримують, то це дуже мотивує. Загалом, щоб вболівальники вірили в нас, як в Бога (сміється).
Влад Омельянченко, прес-служба ФБУ
Фото: Instagram Ольги Абрамової
|
|
|
