Олена ЗУБРИЛОВА: «Медалей у мене п’ять кілограмів»
Незважаючи на давні конфлікти, які змусили найтитулованішу біатлоністку України Олену Зубрилову змінити громадянство і поїхати виступати за Білорусь, вона використовує найменшу можливість, щоб приїхати в Україну, де в неї залишилися донька та батьки.
Але з особливим зацікавленням Зубрилова відгукнулася на запрошення керівництва Федерації біатлону України взяти участь у святкуванні ювілею цієї організації. Олена вперше за багато років могла поспілкуватися з давніми подругами по команді.
- Біатлон – це пекельна праця. Багато біатлоністів кажуть, що після завершення спортивної кар’єри вони ні за що не залишаться в спорті. А ви залишилися... - Так, обіймаю посаду старшого тренера збірної Білорусі з резерву. Зазначу, що тепер молодь значно слабша, ніж у минулому. Чому так? Юні спортсмени повинні виступати на різних турнірах, завойовувати призові місця – не так для себе, як задля того, щоб їх тренерам платили хорошу зарплату. Тому для того, щоб закласти хорошу функціональну базу, основи техніки, часу просто не залишається. Ще не навчивши азів, дитину кидають у бій.
- Пригадайте, будь ласка, найбільш драматичні перегони у вашій кар’єрі. - Це сталося на чемпіонаті світу-2003 у Ханти-Мансійську. Я стартувала в перегонах на 15 км серед перших номерів. Тоді йшов густий сніг, який припинив падати тоді, коли перші номери фінішували. Тим, хто стартував позаду, було трішки легше. Незважаючи на негоду, я чудово відпрацювала на вогневих рубежах і йшла до золотої медалі. Щоб підстрахуватися і не випустити перемоги, я прискорилася на фініші, а за сто метрів до фінішних воріт, поставивши невдало палицю між лижами, впала. Мені ніяк не вдавалося підвестися на ноги, адже всі сили я залишила на дистанції. Ось цих секунд мені й не вистачило для перемоги. Я стала другою, але ніколи ще “срібло” мене так не засмучувало, як тоді. Коли знаєш, що найближчу суперницю випереджаєш на 15 сек., втратити перевагу на рівному місці вкрай образливо.
Кожна медаль давалася мені великою кров’ю. На першому своєму чемпіонаті світу я стартувала в останній групі. Всі дівчата вже вийшли на старт, а я все обкатую лижі – вони ніяк не хотіли їхати. Що ж робити? Необхідно якнайшвидше змінити. Мені дають якусь пару, що забракувала Ніна Лемеш. І я виграю ці перегони на 15 км, до того ж фінішую з прапором. Мені потім казали, що в історії біатлону ще не було такого випадку, щоб індивідуальні перегони вигравали з такою перевагою.
- Часто трапляється, що успішним протягом олімпійського циклу спортсменам на Іграх не таланить... - Мені не поталанило стати олімпійською чемпіонкою, мабуть, тому, що я надто сильно цього хотіла. На кожній з трьох своїх Олімпіад я почувалася непогано. Про те, що до Ігор я була функціонально готова, свідчать мої перемоги на етапах Кубка світу відразу ж після завершення Олімпіади. Але, напевно, мені просто не дано стати олімпійською чемпіонкою. На Олімпіадах медаль завжди в останній момент утікала від мене: четверті-п’яті місця – це величезне невезіння. Одного разу від “бронзи” у спринті мене відділило лише 1,5 сек. На Олімпійських іграх мене пригнічував тягар – я повинна, зобов’язана, можу...
При цьому свої три золоті нагороди чемпіонатів світу я би ні за що не проміняла навіть на олімпійське “золото”. Існує багато спортсменок, які “вистрілюють” лише один раз у житті – на Олімпійських іграх, завойовують медаль і більше ніколи не нагадують про себе. А мені хоча і не пощастило виграти олімпійське “золото”, зате багато вболівальників досі пам’ятають мої перемоги.
- Де тепер зберігаються ваші нагороди? - У київському помешканні. У мене є невеличкий куточок, де виставлено найцінніші трофеї. Сподіваюся, з часом мені вдасться доробити його: кубки там уже стоять, а ось медалі поки що в ящиках. Колись до мене завітала знімальна група і попросила зважити всі медалі. Виявилось, близько п’яти кілограмів... Скільки кілометрів перетнула на лижах? Мабуть, не одну Земну кулю (сміється. – О. С.). Навантаження у нас були просто божевільні.
- Ваш тренер Роман Зубрилов був “за сумісництвом” і чоловіком... - Не знаю точно, добре це чи погано. Це питання я обговорювала з багатьма спортсменами та тренерами. Одні висловлювалися “за”, інші були категорично проти. Але у нас з Романом був непоганий тандем. Після народження доньки ми обидвоє розпочали життя з чистого листа: я спортивне, Роман – тренерське. Ми йшли цим шляхом сходинка за сходинкою, і все робили узгоджено, разом. Тому, мабуть, і досягли високих результатів...
Ми з Романом так хотіли досягти результату, що я вдома намагалася не помічати його командного голосу... Ми завжди були в робочому режимі. Мінімальний відпочинок міг бути лише навесні, коли два тижні у міжсезоння ти займаєшся хатніми справами.
- Ваша донька пробувала займатися біатлоном? - Багато видатних спортсменів намагаються привчити своїх дітей до спорту. Але це вдається далеко не всім дітям чемпіонів. І змушувати дітей лише тому, що батьки прагнуть побачити спадковість своїх традицій, не завжди виправдано. Окрім слави, у спортивної медалі є й інший бік – величезні фізичні навантаження, несумісні зі здоров’ям. Тому я вирішила дати доньці можливість вибору. Таня ніколи не хотіла стати біатлоністкою. Донька – творча людина, захоплюється живописом, музикою. Фізичні навантаження не для неї.
- Як часто приїжджаєте до України? - Не так часто, як би хотілося. При цьому не можу поскаржитися, що в Мінську, де я живу вже близько семи років, мені погано. Мені здається, до України назавжди вже ніколи не повернуся – у Білорусі я вже пустила корінці.
- З України до Білорусі ви їхали з образою... - Усі образи минули. Життя триває... Я продовжую спілкуватися з усіма, навіть з учасниками того давнього конфлікту, незважаючи на те, що вони й досі вважають, що у всьому винна я сама. Більше того, деякі люди залишаються ображеними на мене за те, що я тоді поїхала... Голова української федерації біатлону Володимир Бринзак запрошував мене повернутися і надалі виступати за Україну, але бігати з однієї країни в іншу я вважала некоректним.
takaja ge sistema s molodymi i sdes-v Avstrii-pol goda pozanimalsja-sorevnovanija na kotoryh zanimaetsja poslednee mesto,-stres dlja vsego organizma ili zagublennoe sdorovje..
2008-12-27 08:21
"Мені здається, до України назавжди вже ніколи не повернуся – у Білорусі я вже пустила корінці." - даааааа, а жаль!!!! =(( ЕЕ как не как нехватает!!!
2008-12-27 11:24
Жаль но ЖИЗНЬ идет все меняется. А Лена всеравно молодец
2008-12-27 16:00
Пішла зі збірної України однією з найвеличніших біатлоністок всіх часів і народів, прийшла в збірну Білорусі рядовою, нічим не вирізненою біатлоністкою, якою й залишила біатлон!!! Я впевнений не корінці вона пустила в Білорусі, а соромно на Україну повертатись. Отож бо Лєна - кусай лікті, кусай...
2008-12-27 16:50
2 Petrovi4
Это не она,а мы должны кусать локти,что ее отпустили.А три медали на ЧМ,которые она завоевала в составе сб.Белоруссии я думаю для "рядового" биатлониста очень достойный результат.
2008-12-28 16:20
2 гарс
Я не сказав, що вона стала нікчемною біатлоністкою, а просто рядовою - так лідером збірної Білорусі, яка раз чи кілька може вистрілювати достойними результатами; але після 2002 зникла Зубрилова-геній - одвічна суперниця Форсберг і Дізль, біатлоністка, яка привязала багатьом любов до біатлону (зокрема й мені)
1. Якщо ви вже реєструвалися на сайті, введіть ваш E-mail і пароль.
2. Якщо ви залишаєте коментар перший раз, вам необхідно придумати нікнейм, і ввести ваш E-mail і пароль.
Ім'я або Нікнейм: (не вводьте його якщо ви вже реєструвалися раніше)
.gif){kind=small}
