|
|
.gif)
|
|
|
2021-04-21 08:52 | Степан Кінаш: В якийсь момент подумав, що біатлон - це не моє
|
|
|
|
 Минулий сезон для українських юніорської та юнацької команд вийшов дуже невдалим. Більшість міжнародних змагань були скасовані через пандемію коронавіруса, а на єдиному головному старті, юніорському чемпіонаті світу, українці ні в одній з гонок не наблизилися до боротьби за медалі. У чоловічій частині турніру кращий особистий результат показав Степан Кінаш, який в гонці переслідування серед юнаків фінішував 15-м. Але ще більше уваги на себе 19-річний спортсмен звернув у березневій частини дорослого чемпіонату України, де в конкуренції з хлопцями з команд А і Б двічі фінішував в шістці кращих.
З Кінашем ми зустрілися в селі Геніївка Харківської області, де Степан живе з батьками і маленьким братом, і зараз відновлює сили перед новим сезоном, граючи у футбол і катаючись на велосипеді. У розмові, яка тривала більше години, було все: і цікава історія виникнення біатлону в житті спортсмена, і відверта розмова про невдачі... І - думки про майбутнє, де Кінаш розкрився як дуже амбітна людина. Хтось скаже - навіть занадто, але хіба не в цьому полягає спортивний характер? І, можливо, історія Степана стане мотивуючою для інших хлопців та дівчат, які тільки починають свій шлях в біатлоні, або тільки мріють про те, щоб пробігтися на лижах з гвинтівкою. Адже «праця винагороджується» - цю фразу Степан під час інтерв'ю сказав кілька разів.
- Степан, незважаючи на те, що в останні роки тебе почали називати одним з найбільш перспективних молодих біатлоністів в Україні, вболівальники знають про тебе мало. Розкажи про себе трохи. Чим захоплювався в дитинстві, і як взагалі на горизонті виник біатлон?
- Спочатку я займався футболом, він у нас спадковий вид спорту: дідусь стояв на воротах, потім був тренером, тато віддав футболу вже більше 20 років - був граючим тренером, зараз тренує молодь. Тобто, в основному в нашій родині був тільки футбол, інші види спорту для нас були не дуже цікаві. Також я займався легкою атлетикою в ДЮСШ - стрибки, біг, метання, постійно їздив на районні змагання. Тому загальний фізичний розвиток був нормальним, і я був підготовлений до училища, до всіх навантажень, адже з дитинства у мене постійно були тренування.
Десь в сьомому класі я вже розумів, що це такий вік, коли діти йдуть вчитися в спортивне училище, і хотів серйозно займатися футболом. Ми спробували вступити до Академії «Металіста» в 2015 році. У той час харківський «Металіст» дуже сильно грав, і я мріяв потрапити до складу цієї команди. Ми поїхали туди здати нормативи, де нам сказали, що команду вже набрали і буде тільки добір - візьмуть 2-3 людини, а хлопців приїхало більше 20-ти. Важко було потрапити в команду в такій конкуренції, потрібно було показати, що ти дійсно дуже здібний. Хоч я всі нормативи здав дуже навіть добре - і стрибнув, і пробіг вище норми, і в грі 10х10 забив гол, але у мене не вийшло пройти відбір. Потім мені сказали, що якщо я не потрапив в Академію «Металіста», то не зможу вступити і в Харківське училище №1, яке спеціалізується на футболі. Виходить, футбол накрився. (Посміхається) Адже в іншу область їхати - не варіант, тому що дуже далеко від будинку. Але я все одно хотів в училище, хотів вчитися і тренуватися, хотів пов'язати своє життя зі спортом, було величезне бажання. Мені вже не важливо було, чим я буду займатися - головне було пов'язати життя зі спортом.
Потім настав момент, коли ми з дідусем поїхали на крос-змагання, в спорттабір «Чайка», в Зміїв (до 2020 року - районний центр в Харківській області - прим. Є.Т.), куди приїжджають хлопці з училища, що представляють різні види спорту, в тому числі лижні гонки. Пам'ятаю, бігли 800 метрів, я був наймолодшим серед них: тоді був в сьомому класі, а вони - в десятому. Серед них я посів восьме місце з 20-ти чоловік. Мені відразу ж почали давати поради, що б я став займатися легкою атлетикою. Для мене ж головне було потрапити в училище, а на який вид спорту - другорядне, адже з футболом, про який я мріяв, все одно не вийшло.
Через час тато дізнався, що директор ДЮСШ, в якій він працював в Змієві, навчався на одному курсі зі Спіциним Віктором Епіфановичем. І той сказав, що має зв'язок з іншим училищем, з біатлоном, і що може передзвонити і дізнатися все, що цікавить. Через якийсь час нам сказали, коли потрібно приїхати на відбіркові змагання - біг на 60 м і 1 км, а також підтягування і стрибки. Спіцин Віктор Епіфанович показав мені училище, розповів де можу жити. Вся ця розповідь мене ще більше зацікавила, і я вирішив, що 100% потрібно йти в училище. На початку літа я дізнався всі нормативи, і ми з дідусем почали готуватися саме до них - бігали, підтягувалися, робили всілякі вправи. Під кінець літа ми поїхали до Харкова здавати нормативи - нас було шість хлопців і дві дівчини. Тоді я виграв всі нормативи, крім кросу. Ті хлопці вже дружили з лижами, а я на лижах стояв всього лише один раз, років у 8-9, і не було бажання продовжувати вчитися кататися - взимку мене більше цікавив хокей. У мене є ковзани, у тата брав щитки, одного разу навіть вдома зробили хокейний майданчик і грали всю зиму з друзями.
Загалом, стояв вибір: йти у біатлон або ж у легку атлетику, тому що мене брали і туди, і туди. Училища різні, умови різні, і види спорту також різні... Ні я, ні батьки не знали, ми думали тижня зо два, тому що на лижах я ж не стояв, та й як стріляти буду... а крос-то побігти - пробіжу! (Сміється) Прийшов дідусь, який бігав все життя і в 36 років на 5 км виконав норматив кандидата в майстри спорту, та й зараз в свої 73 роки продовжує бігати, і каже, що легка атлетика - «кінний» вид спорту: монотонно біжиш і біжиш. Так, на чемпіонаті України ти, можливо, станеш чемпіоном країни, станеш майстром спорту, можливо, доб'єшся чогось у внутрішніх змаганнях, а на міжнародних, коли біжать африканці, ти навряд чи себе покажеш, адже у них вроджений хист до бігу. І коли дідусь це сказав, ми і думати перестали, відразу вирішили - біатлон! Він переконав нас, сказавши, що біатлон набагато динамічніший: різні дисципліни, біг, стрільба, він дуже цікавий і непередбачуваний, та ще й дуже гарний.
- Друзям довго пояснював, що це за вид спорту? :)
- Та тут і особливо друзів немає. Був один хлопець, з яким я добре спілкувався, але як тільки пішов в училище - тісний зв'язок перервався, тому не розповідав нікому, та й тим, кому було цікаво, самі могли зайти в Інтернет і подивитися. (Сміється)
Перший рік в училищі був дуже важкий в моральному плані, особливо перший місяць. Я навіть думав повернутися додому, тому що тут в школі я був відмінником, найкращим в спорті, лідером, а там я відчував себе лише одним з...
 Одного разу, в один з перших тренувальних днів, я біг імітацію з палицями, і побачив дівчат, які грали в футбол - вони вчилися на футбольному відділенні. Я до сих пір пам'ятаю цю мить і свої відчуття в цей момент: біжу, дивлюся на палиці, і думаю: «Чим я займаюся... Навіть дівчата в футбол грають, а я бігаю тут, палицями трушу, навіщо...»? Я провчився рік, і зовсім не розумів що таке біатлон. Я не відчув його, у мене не було ніякого стимулу, адже раніше, коли я їздив на районні змагання, займав перші місця і був задоволений. (Посміхається) А тут у мене не було ніяких досягнень, нічого: навіть за своїм віком я був 15-м на обласних змаганнях, серед всіх спортсменів - в третьому-четвертому десятку. За цілий рік жодної медалі!
І мимоволі почав замислюватися, що це не мій вид спорту, не моє, треба йти. Тому що дивився на старших хлопців, і думав - як це у них виходить? Займають призові місця на чемпіонатах України, їздять на збори, виступають за кордоном... Блін, я теж так хочу! (Сміється)
Але в кінці весни до мене підійшов тренер і запропонував на початку червня поїхати на збір з юніорською збірною України до Чернігова, замість оздоровчого збору в «Чайці». Звичайно, я погодився! І ось тільки на цьому зборі почалася жорстка підготовка, і я зрозумів, що таке біатлон - коли тренувався з хлопцями, які на чотири роки старше за мене: Саша Пономаренко, Юра Ситник. Виконував з ними однакову роботу, і тоді мені було дуже важко фізично - приходив з тренувань, просто падав і засинав. Сил не було навіть піти в душ. Прокидався - і йшов на друге тренування. Ось так було із дня в день.
Потім ми поїхали в Карпати, мені там дуже сподобалося. Раніше я нікуди особливо не їздив - хіба що в Харків з мамою чи дідусем. А тут завдяки біатлону побував в Чернігові, Сумах, в Карпатах... Все - зірка! (Сміється) Це мене ще більше завело, з'явився стимул.
 Це був вже той вік, коли можна було готуватися до міжнародних змагань - юнацьких Олімпійських ігор. Тому і на зимовий сезон, юнацький чемпіонат України, я налаштовувався більш серйозно. А потім Віктор Епіфанович Спіцин сказав мені, що я поїду з ним на укочування, в Австрію! Ця новина мене шокувала! Це було моєю мрією, адже за кордоном я жодного разу не був. В Австрії я побачив всіх біатлонних зірок - Вірер, Фуркада, інших зіркових спортсменів, і я ще більше завівся, ще більше почав розуміти, що таке біатлон. Це був вирішальний рік для мене, саме тоді я зробив дуже великий крок вперед в своїх результатах. Я почав себе мотивувати, більше захопився роботою - постійно тренажив, дотримувався режиму, виконував все, що скаже тренер, і був результат!
- Як батьки поставилися до серйозного захоплення біатлоном?
- Батьки досі дуже сильно переживають. Мама дуже хвилюється, перед стартом не може знайти собі місця. Коли я вступив до училища, в нашій родині було дуже важке фінансове становище, тато поїхав в Москву на заробітки, і в училище я їздив з дідусем або з мамою - одного не відпускали, бо міста я не знав.
Перші два роки були найважчі в психологічному плані. У цей момент потрібно було взяти себе в руки і перетерпіти. Найчастіше саме в цей момент у багатьох опускаються руки - коли не можеш дозволити собі хорошого екіпірування або спорядження, багато від чого відмовляєшся. І в той же час, ти розумієш, що зараз далеко від будинку, все повинен робити сам. Але треба пам'ятати - праця винагороджується.
- Перші офіційні змагання сприймалися радше як пригода, чи вже тоді - як перший крок у великій кар'єрі?
- Насправді, мої перші змагання були після місяця навчання, коли ми поїхали на обласні старти в Суми. До сих пір пам'ятаю їх до найдрібніших деталей. Я не очікував що мене візьмуть - у моїй віковій категорії було шість осіб: троє з них вже бігали лижні гонки, знали, що таке лижоролери... З цих шести чоловік я був десь п'ятим за силою, адже тільки у мене було лише три тренування на ролерах, і я був впевнений, що в склад не проб'юся. Але я дуже добре стріляв: точно і холоднокровно. З нашого віку могли їхати лише двоє людей. Відразу взяли Олексія Жувагу - він тоді був найсильніший ходом серед нас, і мене, хоча повинні були брати іншого хлопця - лижника Артема Тереху. У той момент всі, як і я, були в шоці - чому взяли мене, а не його, він же сильніший. (Посміхається)
Поїхали в Суми - і в кросі я був передостаннім! Дуже сильно засмутився, подзвонив мамі і сказав, що це не мій вид спорту, що я хочу на футбол, а не на біатлон. (Сміється) У той момент мама мене дуже сильно підтримала, і ця підтримка дуже допомогла на наступний день - ми бігли гонку на лижоролерах і було дві стрільби: лежка і стійка по мішенях для стрільби лежачи. Тоді я зробив два або три промахи, а дистанція була короткою - всього п'ять кілометрів. І тоді я фінішував п'ятим! Пам'ятаю, ми їхали додому, а я настільки був радий, що навіть мамі не подзвонив, хоча зв'язок з нею завжди підтримували постійно. Тоді я вважав себе королем біатлону! (Сміється) Коли приїхав, мама вже знала про мій результат і була дуже рада.
А перший мій чемпіонат України серед юнаків був після підготовки влітку і укочування в Австрії. Першу ж гонку, спринт, я виграв і став чемпіоном України. Не передати мої емоції тоді, нібито став Олімпійським чемпіоном! (Посміхається) У нас тренер о дев'ятій вечора забирав телефони на цілу ніч і цілий день, і видавав їх тільки о восьмій годині вечора, на одну годину. Я так чекав того моменту, щоб отримати телефон і подзвонити додому, щоб поділитися новиною з батьками! (Посміхається) Виявляється, мама не витримала і подзвонила Віктору Епіфановичу Спіцину, і він сказав: «Пишайтеся, ваш син став чемпіоном України»! А я ввечері дзвоню, мама піднімає трубку і вже плаче від радості.
 - Напевно, перша медаль на чемпіонаті України і успіх в Сараєво (Європейський юнацький Олімпійський фестиваль в 2019 році, коли Кінаш став третім в індивідуальній гонці - прим. Є.Т.) стали поки найбільш емоційними стартами для твоїх батьків :)
- Так! Увечері, перед стартом індивідуалки в Сараєво, я татові пояснював як користуватися SIWIDATA. До цього вони тільки знали про її існування, але ніколи не користувалися. Тато розповів все мамі і поїхав в Зміїв по роботі, не бачив тієї гонки, а мама залишилася вдома стежити за стартом. Дзвонить татові і каже: «Наш Стьопа третій»! А він їй відповідає: «Що ти там натискала, що він третій ?! Так, я їду додому, розберуся». (Сміється) Поки тато приїхав - уже з'явилися офіційні результати, і всім стало відомо, що я дійсно з бронзовою медаллю. Мама від радості плаче, адже перший міжнародний старт, а я з медаллю їду додому! Ніхто цього не очікував! При тому, що на Сараєво особливо не налаштовувався, думав, будь що буде. А ось на Юнацькі Олімпійські ігри я готувався їхати і вигравати, по-іншому ніяк. І результат на Олімпіаді не був випадковим. (Кінаш двічі був восьмим - прим. Є.Т.)
Продовження інтерв'ю читайте на нашому сайті завтра
Фото з особистого архіву Степана Кінаша
Спілкувався Євген Тарасенко
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Коментарі (Всього: 16)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Оцінки в останній гонці
|
|
|
|
|
|
| Яка, на ваш погляд, має бути доля турніру прогнозистів в наступному сезоні? |
| |
|
Провести конкурс, як зазвичай
|
355
|
|
Провести конкурс, але зі значною кількістю вирахування найгірших гонок
|
|
120
|
|
Не проводити конкурс, оскільки не можливо створити рівні умови учасникам
|
|
36
|
| |
| проголосовать |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
