|
|
.gif)
|
|
|
2009-03-10 15:35 | Олена Підгрушна: “У Кореї доводилося їсти восьминогів!”
|
|
|
|
 Минулої п’ятниці, 6 березня,  Олена Підгрушна лише на два дні завітала до рідного Тернополя. Зустріти її на вокзал прийшов майже весь місцевий владний бомонд. А уже через кілька годин після урочистостей ми з Оленою спілкувалися в одній із затишних тернопільських кав’ярень. Олена видалася щирою і життєрадісною дівчиною, проте з амбіційним (у доброму сенсі цього слова) та твердим спортивним характером.
“Саме такі здобувають перемоги”, — подумалося мені. У залі грала тиха музика, підвіконня буквально вгиналося від щойно подарованих квітів, а на столі сохла від шампанського золота нагорода чемпіонки Європи…
— Ось би так тріумфально і наступного року з Ванкувера повернутися…
— Ой, та якщо з такою нагородою, то я буду найщасливішою людиною на планеті.
— В естафетній гонці на чемпіонаті Європи ви знову були стартером, захопили лідерство. А за подруг по команді довелося похвилюватися?
— Ви знаєте, ні. Всі відпрацювали дуже впевнено і спокійно, тож питання про переможця  знялося задовго до фінішу.
— На початку сезону вам не вдавалося демонструвати високу швидкість на дистанції. Проте в естафетній гонці на чемпіонаті Європи ви вже пробігли практично в одну швидкість з сестрами Семеренко, які нині одні з найшвидших у світі.
— Я пропустила практично весь минулий сезон — два місяці мала високу температуру і ніхто не міг встановити діагноз. Напевно, “підчепила” якусь вірусну інфекцію. Тож торік я не змогла виконати такий же обсяг фізичних навантажень, як Валя і Віта. На початку сезону через це у мене, звісно ж, була гірша функціональна готовність. Але з кожним стартом форма покращувалася, і так сталося, що і в “індивідуалці” на чемпіонаті світу, і в естафеті на першості Європи, я вже бігла із сестрами Семеренко майже “в одні ноги”.
— Тож потенціал для розвитку, без сумнівів, є…
— Напевно. Я ж молодша від сестер (сміється — авт.)! У мене ще рік у запасі…
— Багато було сказано і написано про жахливі умови на чемпіонату світу в Кореї. А які у вас враження?
 — Враження двозначні. Нас поселили у нормальному готелі, не було проблем і з транспортом, до організації також претензій практично немає, але водночас організатори виявилися практично не готовими до місцевих погодних умов, хоча заздалегідь знали про можливість дощу. Перед стартом змагань два дні не вщухали зливи, і дощ змив практично весь підготовлений сніг, а його запаси були надзвичайно малі, тож траса була абсолютно непідготовлена. За десять днів, які ми готувалися до чемпіонату безпосередньо в Кореї, повною мірою встигли “оцінити” прорахунки господарів: ями та горби на трасі та непідготовлене стрільбище. А той факт, що перед стартовою гонкою чемпіонату нас не пустили на стрільбище для пристрілки — взагалі безпрецедентний в історії біатлону. День пристрілки був завжди! На щастя, у корейців таки знайшовся сніг — його завезли з іншого об’єкта і за ніч перед стартом вони зуміли насипати коло у 2,5 км, по якому ми і бігли спринт. Але чоловіча гонка також проводилася на тому ж колі (спринтерська гонка у чоловіків проводиться на колі у 3,3 км — авт.), тож вони бігли 2,5 км до першої стрільби, потім 5 км до другої і 2,5 км до фінішу. А це вже зовсім інша дистанція, порушилася специфіка спринтерської гонки, тож у більшості спортсменів незвичні умови негативно позначилися на результаті.
— Чув, що не всі в Кореї навіть ліжка для спання мали. У вас було?
— Ні, не було. Були лише високі матраци. Самі розумієте, схід — свої традиції, навіть дахи у будинках якісь напівкруглі, з виїмками, і ліжок у них, напевно, просто не існує (сміється — авт.). Та що там ліжка, у першому готелі, де ми мешкали, навіть крісел і шаф не було! Тож ми навіть речі з сумок не виймали, а спортивний одяг сушили прямо на підлозі, та й спали на підлозі. Потім ми переїхали до іншого готелю, то там хоч у холі були дивани, крісла, уже більше під Європу було стилізовано.
— В Уфі, де відбувся чемпіонат Європи, було краще?
— Так, Уфу з Кореєю не порівняти — це був один з найкращих чемпіонатів Європи. Розміщення, харчування, підготовка трас, стрільбище — усе було на дуже високому рівні. Невеличкою ложкою дьогтю стали проблеми з транспортом, але загальне враження від “Європи” дуже позитивне.
— Харчування в Пхенчхані також не сподобалося?
— Ну, там корейці, очевидно, намагалися зробити європейську кухню з місцевим колоритом. Але котлети з солодким соусом та несолоні і склеєні макарони та рис за двадцять днів надзвичайно набридли. А різноманітністю страв господарі не балували. Причому ми часто не знали, що їмо, то восьминогів підсунуть, то равликів, може, й собачатиною годували (сміється — авт.). В останні дні ми вже там практично нічого не їли — прийдеш до їдальні, подивишся і йдеш. Напевно, кожен у Кореї схуд на 2-3 кг. Тож слов’янська кухня в Уфі видалася святом!
— В індивідуальній гонці на чемпіонаті світу ви за жахливого ураганного вітру три вогневих рубежі пройшли без промахів і лише на четвертій стрільбі один раз схибили. Звідки така точність і впевненість?
— Тренери завжди вчать нас правильно робити поправки проти вітру на стрільбищі, адже вітер здуває набої, і потрібно це враховувати. Чим більше відрізняється вітер між першою і другою стрільбами, тим суттєвішу поправку потрібно робити, і, відповідно, більша імовірність промаху. На чемпіонаті світу мені все вдалося точно розрахувати, а ось, наприклад, на чемпіонаті Європи між першою та другою “лежками” у мене була ТАКА поправка, що тренери думали, що я взагалі не закрию жодної мішені. Слава Богу, закрила.
— Тренери допомагають вираховувати поправки?
— Вони можуть нам щось підказати на трасі, але поки ми дістанемося стрільбища, умови вже кілька разів поміняються. Тож доводиться самотужки орієнтуватися на прапорці на стрільбищі.
— Нині склад української жіночої збірної дуже сильний. Нема побоювань через конкуренцію з Лілею Єфремовою та Оксаною Яковлєвою втратити своє місце в естафетній команді?
— Я надзвичайно вдячна тренерам, що вони повірили у мене і довіряють місце в естафетній команді. Цього сезону я пропустила лише першу естафету, а у всіх інших брала участь. Ніхто не позбавляє мене місця в ній і після провального етапу на чемпіонаті світу, який мені навіть не хочеться згадувати. Наразі перший етап — мій. У нас немає конкуренції за естафету, адже кожна бореться за високе місце для України в командному заліку. Тож якщо я відчую, що є слабшою від Оксани, Лілі або ще когось, то навіть не буду претендувати на місце в естафеті, адже чим ліпше виступить команда, тим краще буде для всіх!
— Давайте таки повернемося до естафети на чемпіонаті світу. Ви пов’язуєте невдалий виступ лише з падінням на старті гонки чи на трасі ще щось трапилося?
— Пішла ланцюгова реакція. Я впала, почала наздоганяти, збила свій темп і ритм, проте не могла обігнати суперниць, адже траса була дуже вузькою, тож ще й знервувалася. Коли приїхала на стрільбище, то намагалася надолужити згаяне невластивою мені швидкострільністю. У підсумку “намазала” і заробила штрафне коло. Найбільше у цій ситуації мені не сподобався момент, що я не змогла взяти себе в руки. Ну впала, встала — і спокійно працюй далі. Очевидно, саме в естафеті вийшли всі емоції від негативного чемпіонату, хоча перед стартом жодного мандражу не було.
— Гвинтівка, скажемо так, штука не дуже дівоча. Як же сталося, що ви почали займатися саме біатлоном? 
— А у мене батько, Михайло Любомирович, — військовий, тож любов до зброї — у крові (сміється — авт.). А загалом біатлон сам мене обрав. Дитячі біатлонні тренери Ярослав Стахович Гаяць та Микола Петрович Панасюк знайшли мене прямо під час звичної фізкультури у школі і запросили займатися. Саме завдячуючи їм я виросла у спортсменку. Потім мене помітили Олег Євгенович Бунт та Ігор Мирославович Починок, які “тягнули” мене далі. Довелося тяжко, адже начудити я вміла, але, образно кажучи, на ноги поставили. Тепер у збірній я вже четвертий рік, і мене тренують знову два фахівці — Григорій Іванович Шамрай та Роман Олексійович Зубрилов.
— А батьків ваших зі спортом щось пов’язує?
— Звісно, пов’язує, вони ж мене народили (сміється — авт.), так що мають безпосередній стосунок до всіх моїх спортивних успіхів! Батько займався лижами у школі. Гадаю, що саме від нього я успадкувала властиву військовим самодисципліну, міцний характер та працелюбність. Та й стрільбу я дуже люблю завдяки йому. Мама, Надія Богданівна, також займалася спортом на любительському рівні — волейболом, баскетболом, кросами, вона була активісткою у всіх спортивних змаганнях як у школі, так і в інституті. Ось і нині мама, зустрічаючи мене, обігнала всіх репортерів! А ще у мене є старші сестра Катерина та брат Дмитро.
— У Тернополі тепер взимку зі снігом серйозні проблеми, тож вдома, напевно, буваєте вкрай рідко?
— Знаєте, я під час сезону вдома буваю максимум один-два дні на місяць. Ми постійно на зборах на двох головних в Україні базах — у Карпатах або у Сумах. Ось і нині я приїхала, а вже завтра виїжджаю до Києва, післязавтра вилітаємо до Франкфурта, а потім — до Ванкувера.
— Це ж просто жахлива зміна часових поясів…
— Та я навіть не знаю, котра зараз година! Наприклад, різниця між Уфою та Ванкувером 12 годин! Це найскладніший момент. Ми вже звикли, що стартувати доводиться дуже часто, не є проблемою поспати ніч у автобусі, звикли і до зміни харчування, але до зміни часових поясів звикнути неможливо. Тренери уже кажуть нам: “Ви, дівчата, на годинник не дивіться. Хочете спати — лягайте, хочете їсти — сідайте за стіл”. На жаль, в Україні дуже мало біатлоністів, тож мусимо на всіх змаганнях виступати. Наприклад, у Росії є три склади. Основний — відзмагався на чемпіонаті світу, відпочив і планомірно готувався до останніх етапів Кубка світу, другий поїхав на чемпіонат Європи, а третій — представляв країну на Всесвітній універсіаді. Ми ж “латаємо дірки” тими, хто є.
— Нині Україна бореться за 2-3 місця в командному заліку Кубка світу, що дасть можливість наступного сезону на етапах кубка планети виставляти нашій збірній 7 учасниць. Але, окрім високого місця в командному заліку, необхідно також, щоб ви або Лілія Єфремова увійшли за підсумком сезону до 50-ки кращих біатлоністок світу. Перед вам тренери ставлять таке завдання?
— Так, ставлять. Та я й сама собі поставила за мету фінішувати в 50-ці. Звичайно, березень буде дуже важким, адже ми всі виснажені і змаганнями, і переїздами та перельотами, і зміною часових поясів. Тим більше, що три останні етапи в різних частинах світу — Ванкувері, норвезькому Холменколені та російському Ханти-Мансійську. Я вже навіть не хочу часову різницю між ними рахувати…
— А підтримку уболівальників відчуваєте?
— Та після такої зустрічі, яка була нині, хочеться гори звернути! Дуже приємно. Збільшується і мій віртуальний фан-клуб. Нині у моєму ICQ зареєстровано близько трьох сотень адрес. І лише 30 з них друзів, решта уболівальницькі. Усі дуже підтримують, а на чужині кожне добре слово окриляє!
Денис Лучка, "НОВА Тернопільська газета"
Фото областного управления спорта (предоставлены автором материала)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Коментарі (Всього: 15)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Оцінки в останній гонці
|
|
|
|
|
|
| Яка, на ваш погляд, має бути доля турніру прогнозистів в наступному сезоні? |
| |
|
Провести конкурс, як зазвичай
|
355
|
|
Провести конкурс, але зі значною кількістю вирахування найгірших гонок
|
|
121
|
|
Не проводити конкурс, оскільки не можливо створити рівні умови учасникам
|
|
36
|
| |
| проголосовать |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
