|
|
.gif)
|
|
|
2023-02-19 17:53 | Зміна поколінь: як уникнути глухого кута?
|
|
|
|
В українському біатлоні протягом останніх років дуже часто доводиться чути про зміну поколінь.
Причому дуже рідко ці слова стосуються чоловічої команди. Дійсно, Юрай Санітра зміг провести цей процес відносно спокійно – частково самостійно виховуючи молоду зміну, частково користуючись напрацюваннями колег. Команда майже безболісно пережила передчасне завершення кар’єри Сергія Семенова, і зараз не виглядатиме катастрофою, якщо вирішить завершити кар’єру Артем Прима чи навіть (!) Дмитро Підручний – хоча рівень підготовки і здібності капітана просто злочинно не використати протягом усього поточного олімпійського циклу.
В будь-якому випадку, «матеріал» для тренерської роботи є. Щоправда, Юрай прийшов не на пусте місце, і вже років шість-сім тому по юніорських змаганнях було видно, що на підході дуже якісне покоління, з якого можна «ліпити» команду: Дудченко, Цимбал, Лесюк, Труш, Мигда, Івко… Всі вони були на непоганому рахунку на юнацькому і юніорському рівні, і Санітра, безумовно, оцінював цей потенціал, коли давав згоду на роботу з командою, далекою від лідерських позицій у чоловічому світовому біатлоні.
Не всі з перелічених спортсменів дійшли до першої збірної, але тих, кого вдалось підготувати, цілком достатньо, аби спокійно перейти до наступного покоління: Мандзин, Кінаш, Грущак, Борковський, Чихарь… Тобто, у українському чоловічому біатлоні йдуть постійні хвилі досить непоганих хлопців, яких за умов планомірної роботи цілком можна виводити на добротний рівень. Та й будувати команду Юраю було легше, адже очікування від чоловіків у нас історично були не такими грандіозними, а навколо команди ніколи не спостерігалось істерії та особливих інтриг – винесемо за дужки випадок з Віталієм Кільчицьким.
Зовсім інша справа у жінок. Українські вболівальники, та й, чого гріха таїти, українські спортивні чиновники та біатлонні функціонери, виховані на успіхах «золотої олімпійської четвірки», а хто більш досвідчений – то й на попередньому «золотому поколінні» Зубрилової, Петрової, Цербе, Водоп’янової, Лемеш... Тому очікування від жінок в біатлоні у нас завжди завищені. І саме це не дозволяло по-справжньому перейти до зміни поколінь, навіть якщо усі дійові особи цілковито розуміли нагальність цього процесу.
Адже зміна поколінь – це насправді кадрова революція. Але, зізнайтесь, хто був готовий від результатів у топ-30 сестер Семеренко та Олени Білосюк одразу перейти на 80-ті позиції «нового покоління» протягом двох-трьох повних сезонів? Вболівальники були не готові – і це видно по реакції на результати поточного сезону. Функціонери були не готові – і це підтверджує факт, що зміна поколінь відтягувалась до останнього. Навіть далі за останнє. Спортсмени, до речі, також були не готові.
Дозволю собі самоцитату зі статті за підсумками Олімпіади-2018 у Пхенчхані:
"Кожен зі спортсменів, що досягають серйозних вершин, віддає біатлону всього себе. Але і біатлон дає їм багато. Тому вони заслуговують на те, щоб бути чесними один перед одним. Навесні розпочнеться новий олімпійський цикл, і фактично з першого тренувального збору належить формувати команду з далеким прицілом на Пекін-2022. Так, тут ще буде простір для проб і помилок, час для експериментів.
Але на що не буде часу - на коливання. На перманентний пошук втраченої мотивації. На роботу в полегшеному режимі з розрахунком - виїхати на старому багажі. Український біатлон не такий багатий ресурсами (і мова навіть не стільки про фінансові), щоб витрачати їх на довгограючі проводи "а-ля Бьорндален", коли всі визнають твої заслуги, з щирою посмішкою заглядають в очі, а потім щось тихенько бурмочуть, відвернувшись в сторону. Або навіть не відвертаються.
Ні, це не заклик, умовно кажучи, "всім кому за 30-ть" - негайно вішати гвинтівку на цвях. Але, вирушаючи на перший весняний тренувальний збір, кожен зі спортсменів повинен, дивлячись на себе в дзеркало, впевнено сказати: я готовий пахати всі ці чотири роки, я хочу поїхати в Пекін, щоб відновлювати репутацію українського біатлону. Так. Після Пхенчхану репутацію треба відновлювати. До слова, кожному зі спортсменів теж є що доводити, в тому числі учасницям золотого олімпійського квартету. Але - будучи чесним перед біатлоном і перед своїм відображенням у дзеркалі."
П’ять років тому. А ми, здається, в тій самій точці розвитку нашої жіночої команди.
Хоча тепер вже процес зміни поколінь неминучий. Віта та Валя Семеренко вже фактично завершили кар’єру, Олена Білосюк ймовірно також проводить свій заключний активний сезон. Та й Юлії Джимі вже складно знаходити мотивацію у боротьбі за топ-тридцятку гонок Кубка світу. А за три роки в олімпійському Антхольці буде ще складніше.
Анастасія Меркушина за логікою мала б стати лідером зміненої команди, але цей чемпіонат світу ще раз продемонстрував, що Настя є спортсменкою одного турніру. Хтось захоплюється її вмінням ідеально підходити до головного старту, хтось – дратується, підозрюючи у небажанні працювати протягом цілого сезону. Але зараз зрозуміло, що це – свідомий вибір особистого тренера: яскравий вихід на пік форми на один тиждень протягом зими. Не знаючи показників фізичного потенціалу спортсменки (а цього не може знати й жоден з вболівальників), важко сказати – правильною чи помилковою була ця стратегія Олега Меркушина. Але ж пік форми був і цього сезону, яким би знущанням не виглядала ця фраза на фоні виступів у Обергофі. Просто для Насті цим піком став Чемпіонат Європи, де вона насправді досягла великого успіху – і те золото, здобуте в Ленцерхайде не можна жодним чином принижувати.
Загалом, дивлячись на результати наших дівчат цього сезону, важко знайти ту точку опори, від якої можна відштовхуватись при побудові нової команди. Можна було б списати усе на психологічну складову, яка має цілком очевидну природу. Але ж перед очима стоїть порівняння з чоловічою командою, стартові умови якої при підготовці до нового сезону мало чим відрізнялись.
Найпростішим «громовідводом» у цій ситуації є старший тренер команди. І, навіть попри дві медалі Чемпіонату Європи, навесні до Олександра Кравченка, звісно, буде чимало питань. Але, не зважаючи на те, якими будуть висновки після його відповідей, спускати усіх собак лише на одного тренера не варто. «Не стріляйте в піаніста – він грає, як вміє». Те ж саме, до речі, стосується і дівчат.
Проблема в тому, що, на відміну від чоловіків, серед дівчат, які на юніорському рівні за останні років п’ять-шість показували бодай щось притомне, можна згадати лише Анну Кривонос. Христина Дмитренко яскраво виблиснула під час змагань дівчат, але загубилась вже на стадії переходу до юніорок, а її сестра Валерія завжди відрізнялась влучністю, але надто низька швидкість не дозволяла розраховувати на високі результати. А в одному з нещодавніх інтерв’ю Лєра зізналась, що особливості її організму такі, що під час гонки пульс піднімається до 220. З точки зору спортивної медицини це – вирок, якщо говорити про види спорту на витривалість. Ось, власне, і увесь перелік…
Отже, ще за кілька років до Пхенчхану-2018 стало очевидно, що на обрії немає нового покоління, здатного більш-менш гідно замінити тих, хто протягом десятиріччя до того кували славу українського біатлону. Власне, це стало причиною двох ключових рішень тодішнього керівництва нашого біатлону. По-перше, максимально відтерміновувати завершення кар’єри олімпійською четвіркою. По-друге – зелене світло для натуралізації спортсменок, які висловлять бажання набути українське громадянство. Тобто, ключове: не поява екс-росіянок стала причиною занепаду у підготовці зміни, а брак сильних чи хоча б середнього рівня юніорок спонукали до залучення легіонерок.
Але повномасштабне вторгнення росії в Україну перекреслило плани таким чином заповнити білі плями у команді на наступні кілька років. Цілком зрозумілий і по-людськи правильний вчинок Володимира Михайловича Бринзака – допомогти дівчатам у важкий і на той час незрозумілий період повернутись до родин, став для спортсменок фактично квитком у один бік, свого роду Рубіконом, після якого зараз важко уявити повернення до української команди. Причому це навіть не питання національності: до Надії Бєлкіної або Дар’ї Блашко жодна притомна людина претензій не має.
Але ж який вихід і що робити далі?
На думку автора, є одна теза, до якої на цей час ніхто не готовий, але яка фактично незабаром стане неминучою. Ми змушені будемо пожертвувати одним олімпійським циклом щодо результатів жіночої команди. Свідомо. Адже зараз не видно тих, хто здатен буде претендувати на медалі-2026. Динаміка результатів досвідчених дівчат не вражає, і за три роки навряд чи стане набагато більш оптимістичною. Саша Меркушина? Для неї зірковим часом мають стати Ігри 2030 та 2034 року.
Звісно, краще було б «пожертвувати» Пекіном, оскільки Олімпіада в Китаї не підходила нам ще й з географічних причин. Але цей фарш вже не прокрутити назад… Під «жертвою» не мається на увазі – скласти руки та смиренно чекати наступних Ігор. Ні. Цей час потрібно використати для акцентованої роботи з прицілом вже на 2030 рік. Звісно, у тих, хто розроблятиме стратегію розвитку нашого біатлону на наступне десятиріччя, може бути інший погляд на стан справ і вихід з поточної ситуації. Але наразі пропоную хоча б замислитись над таким механізмом.
1. Для дівчат, безумовно, потрібно знайти найкращого з доступних тренерів. Причому так, аби працювати з прицілом саме на семирічну перспективу. Але не для команди А, яка бігає на Кубку світу, а – для сьогоднішніх юніорок. Тому що, по-перше, сьогоднішню основу, яка за останні кілька років звикла працювати в умовах «козацької вольниці» вже неможливо буде завести у рамки жорсткої дисципліни та граничної концентрації на результаті. А молоді потрібен буде водночас жорсткий та авторитетний тренер. Жорсткий – аби встановити дисципліну, сформувати порядок роботи, авторитетний – аби всі ці вимоги були сприйняті і будь-які рішення викликали довіру. Так, фактично, це – «портрет» Юрая Санітри, або, якщо хочете, Вольфганга Піхлера. І варто усвідомлювати, що знайти такого «Піхлера» для молодіжної жіночої команди буде неабияким завданням. Але можна аргументувати тим самим, що привабило і словацького фахівця у чоловічій збірній: карт-бланшем у побудові команди і перспективністю «матеріалу».
2. До цієї молодіжної збірної залучити найперспективніших дівчат 2001-2005 років народження – і разом з тренером працювати з ними на дорослому Кубку IBU. Не «смикаючи» на Кубок світу, навіть якщо хтось із молоді проходитиме в першу команду за суто спортивним принципом. Задля сталого прогресу потрібна системність і послідовність, а тому дівчатам на цій стадії кар’єри шкідливо переходити з одних тренерських рук до інших і звикати до різних правил поведінки і тренувань у різних командах. Звісно, така команда, принаймні у перший рік свого існування, може майже у повному складі позмагатись на юніорських чемпіонатах Європи та світу.
А вже у передолімпійський сезон повним складом переводити молодіжну команду на Кубок світу з перспективою підготовки до італійської Олімпіади. Звісно, очікувати від дівчат високих результатів в Антхольці буде складно. Але в такому випадку ми отримаємо на 2030-й рік команду з вже олімпійським досвідом, у розквіті сил і готову до справжньої боротьби.
3. Що ж до наступного сезону Кубка світу, то потрібно зберегти сьогоднішній склад, з мінімальними змінами, в тому числі вмовивши Юлію Джиму до продовження кар’єри на ще один сезон. При цьому існування паралельної «олімпійської» команди, звісно, не має апріорі зачиняти двері в олімпійську збірну для сьогоднішніх представниць основи. Але для цього вони мусять показати якісний ріст результатів в наступному сезоні. Не просто підйом з 70-х місць на 60-ті, а такий прогрес, аби реально підсилити молоду команду. Приблизно так, як для 20-річних Семеренко та Підгрушної підсиленням та водночас прикладом для наслідування була досвідчена Оксана Хвостенко. Умовно кажучи, більш досвідченим дівчатам, аби потрапити у якості підсилення до «молодіжної» збірної, потрібно буде щонайменше регулярно показувати результати на рівні топ-30 Кубка світу. Інакше який в тому сенс?..
Звісно, вказані три кроки – не єдино правильний шлях, і тим більше – не єдино можливий. Більше того, він певною мірою передбачає відхід від суто спортивного принципу формування, якого ми дотримувались протягом багатьох років. Але, підкреслимо ще раз, справжня зміна поколінь – це кадрова революція. І, здається, всі інші, «еволюційні», шляхи ми протягом останніх п’яти років вже випробували…
І на майбутнє – Кубок IBU, нарешті, має стати кузнею для найближчого майбутнього резерву основи, а не способом відтягнути час завершення активної кар’єри. Адже зараз спортсмени, які вийшли з юніорського віку, але не потрапили до основи, фактично лишаються без змагань, в той час як ще можуть прогресувати. Приклад Дениса Насика має навчити і надихнути. В той же час на Кубок IBU відбираються спортсмени, які вже досягли свого певного піку можливостей, і цей пік – не вищий за той самий Кубок IBU.
З точки зору спортивної справедливості ніби-то все правильно. Зберігається спортивний принцип, на змагання їздять найсильніші, і завдяки цьому ми виборюємо більші квоти. Але з точки зору стратегії підготовки резерву до національної команди, ми втрачаємо велику кількість біатлоністів у віці 22-24 роки, яким без міжнародних змагань немає сенсу залишатись в біатлоні. І виникає ситуація, коли між основою і юніорською командою – прірва. Це, до речі, ще одна з причин сьогоднішнього стану речей у жіночій збірній України.
А спортсменам 27-30 років, які об’єктивно не дотягують до рівня Кубка світу, можна запропонувати тренерську роботу. Це водночас сприятиме появі покоління молодих, прогресивних тренерів, здатних і бажаючих навчатись. Приклади вже є – ті ж самі Олексій Кравченко, Дмитро Івасенко, Сергій Зоц… Тим більше, якщо все ж втілюватиметься у життя ідея із запровадженням уроку біатлону, то потрібна буде не лише велика кількість тренерів на місцях, які самі можуть не бути біатлоністами, а й велика кількість інструкторів для цих тренерів.
Все вищеозначене, окрім необхідності відходу від суто спортивного принципу формування складів, призведе у короткостроковій перспективі до зниження позицій нашої команди в заліку Кубка націй – як на Кубку світу, так і на Кубку IBU. Але якщо раніше, уникаючи змін, ми «чіплялись» за результати «олімпійської четвірки», і це хоча б мало свою логіку, то за що можемо чіплятись зараз?
Невдалі з точки зору результатів головні старти, один з прикладів яких ми щойно побачили в Обергофі, зазвичай стають поворотною точкою у розвитку. Кілька таких «поворотів» ми вже пропустили, скоріш за все, починаючи з 2018-го. Зараз, напевно, остання можливість уникнути глухого кута, який вже досить добре видно попереду.
Євген Тарасенко, для biathlon.com.ua
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Коментарі (Всього: 133)
|
[ 1, 2, 3, 4, 5 ]
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Оцінки в останній гонці
|
|
|
|
|
|
| Яка, на ваш погляд, має бути доля турніру прогнозистів в наступному сезоні? |
| |
|
Провести конкурс, як зазвичай
|
350
|
|
Провести конкурс, але зі значною кількістю вирахування найгірших гонок
|
|
120
|
|
Не проводити конкурс, оскільки не можливо створити рівні умови учасникам
|
|
36
|
| |
| проголосовать |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
