|
|
.gif)
|
|
|
2021-01-24 08:37 | Олена Підгрушна: Зараз вішати всіх собак за результати на Юрая – як мінімум, не справедливо
|
|
|
|
Ґрунтовна розмова про біатлон із діючим спортсменом, членом національної збірної – це новий досвід для нашого сайту. Та й, напевно, такого змістовного, глибокого інтерв’ю щодо спортивного життя в цілому і загального комплексу проблем в українському біатлоні до сьогодні ще не було. До вашої уваги – такий матеріал, як результат двогодинної розмови-сповіді капітана жіночої збірної України Олени Підгрушної, спеціально для читачів biathlon.com.ua.
- Лєна, цього сезону дуже багато говориться про недоліки в підготовці влітку. Ти – дуже досвідчена спортсменка. Готувалась за різними програмами, методиками, маєш з чим порівнювати. Чого найбільше бракувало минулого літа, на твій погляд?
- Я б сказала, що перш за все – виїзду за кордон і тренувань на стадіонах, які відповідають міжнародним стандартам і вимогам. Це і перепади висот по лижеролерних трасах, і рельєф, і стрільбище – все це взаємопов’язано.
- Чому робота на висоті під час міжсезоння настільки важлива?
- Висота відіграє дуже велику роль в підготовці, тому що впливає на поліпшення фізіологічних процесів в організмі. Науковцями доведено, що робота в умовах пониженої кількості кисню сприяє підвищенню рівня гемоглобіну в крові. Тобто, організм адаптується до більш складних умов. І якщо правильно розподілити підготовку між висотою й низовиною, можна досить сильно «розкачати» всі буферні системи організму та поліпшити в цілому працездатність на певний період.
А ми «застрягли» на середньогір’ї, не «розігнали» свій організм високогір’ям, і не могли нормально тренуватись, як на рівнині, тому що на середньогір’ї також потрібно проходити акліматизацію. Зокрема виходило так, що ми приїжджаємо на середньогір’я, там є 5-7 акліматизаційних днів, коли ми не можемо виконувати інтенсивну робот. Повертаємось додому – знову 5-7 днів проходить реакліматизація, також без можливості інтенсивних тренувань. Далі знов їдемо в Сянки – і ця історія повторюється чотири рази. І кожен раз адаптація йде до однієї й тієї ж висоти – 900 метрів. Якщо б була варіація – скажімо, 900, 1300, потім 1000, 1500, або витримувались індивідуальні особливості організму до акліматизації та реакліматизації – тоді можливості організму у процесі змагальної діяльності набагато більші, оскільки акліматизація проходить чіткіше, зрозуміліше: є день, коли тобі погано, а далі ти знову «в строю».
- Під час минулої нашої розмови ти говорила про зміщення акліматизаційних днів. Більшість вболівальників нічого не розуміє про акліматизацію, в чому вона виражається. Можеш пояснити, як то кажуть, «на пальцях»?
- Перш за все, коли ми піднімаємось в гори, на висоті мало кисню. Тобто перший вплив на організм – брак кисню в повітрі. Якщо точніше, кисню-то досить, але організм звик засвоювати його в певному відсотковому співвідношенні в повітрі. На висоті його трішки менше, й організм до цього мусить пристосовуватись. Відповідно, він починає перебудовуватись на той рівень кисню в повітрі, який є на тій чи іншій висоті. Тому перші кілька днів спостерігається сонливість, позіхання, важке дихання. Навіть забіжиш на другий чи третій поверх – з’являється задишка. І це нормально – просто йдуть процеси адаптації організму. Це може пройти за день-два, в когось може не відбуватись взагалі. Але потім є, як ми його називаємо, день акліматизації. В когось він більш яскраво виражений, в когось менше – це все абсолютно індивідуально.
Як приклад, у мене завжди акліматизаційним був п’ятий день. В цей день я завжди себе погано почуваю: в’яла, немає сил, зазвичай підвищена, але інколи і понижена частота серцевих скорочень… Тобто буває – ти біжиш, задихаєшся, а частота серцевих скорочень низька. Або навпаки – надто висока, а дихання в нормі. Вся ця нестандартна поведінка організму і є акліматизацією: організм адаптується до тих кліматичних умов, куди він потрапив, в нашому випадку до висоти. Ми на це ніяк вплинути не можемо. Я не можу понизити пульс або налагодити дихання – це неможливо. Звісно, якби я народилася в горах на висоті хоча б 1000-1200 метрів, в мене цих процесів не було би, або вони б починались десь на рівні 2000-2500 метрів. Через це, ті спортсмени, які народились на висоті, зі старту мають свій бонус: вони готові бігти в горах. Нам же завжди потрібна акліматизація.
І тому, коли ми приїжджаємо на висоту, починаються якісь збої – в кожного по-різному. В нас немає таких супертехнологій в фармакології, і я не знаю чи взагалі такі існують, щоб якось нейтралізувати ці процеси. Тому йдемо традиційним шляхом, проходимо цю акліматизацію. Враховуючи наш стислий графік під час Кубка світу, вже на четвертий день в Антхольці гонка. Потім п’ятий чи шостий – знову гонка, сьомий день – гонка. І кожен спортсмен може потрапити в гонці на день акліматизації. І якщо в цей день пробігти гонку, це ще гірше впливає на організм. Вважається, що в день акліматизації краще взагалі не робити якоїсь максимальної фізичної активності, особливо що стосується швидкісної роботи.
Під час тренувальних зборів ми завжди в цей день збавляємо навантаження, щоб організм спокійно адаптувався і надалі був готовий до роботи. Якщо в цей день ми навантажуємось – наслідки від цього можуть тягнутись ще кілька тижнів. В моїй практиці були випадки, коли в день акліматизації я виконувала швидкісну роботу, і потім протягом двох-трьох тижнів вже не могла розігнатись. Намагалась, працювала, але організм відмовлявся, потрапив в якусь яму. Тому протягом тренувального процесу ми намагаємось цього уникати. Але під час змагань виходимо з того календаря, який маємо. Ми не можемо обирати лише ті старти, які б бігли, коли вже акліматизувались. Завершився попередній етап Кубка світу, ми переїхали - за пару днів стартуємо, незалежно від того, потрапив ти в акліматизацію, чи ні. Просто в таких умовах намагаєшся витиснути максимум зі свого організму, але при цьому якось не потрапити в ту яму, щоб завтра-післязавтра продовжити змагальну діяльність.
Такий графік тягнеться протягом усього сезону. І якщо повернутись до Сянок, коли ми «застрягли» на чотири місяці на одній висоті, можу сказати, що якби ми ці чотири збори провели в горах, це було б набагато краще, ніж робота, проведена на середньогір’ї. Прикладом оптимального використання гірської підготовки був олімпійський цикл 2010-2014 років.
- Якщо, приміром ти в день гонки розумієш, що потрапила в акліматизацію, ти в гонці намагаєшся дійсно витиснути максимум, чи за погодженням з тренером десь себе трішки бережеш, аби не випасти з процесу на наступні тижні?
- В залежності від гонки. Якщо це естафета, то викладаєшся по максимуму. Якщо є можливість трішечки себе поберегти, хоча б мінімально, щоб не зайти у «колапс», то, звісно, спортсмен в цьому випадку свій організм ставить в пріоритеті, щоби надалі продовжити бігати нормально. Реально – однією гонкою можна «вибити» себе на кілька тижнів, це не перебільшення.
- Ну ось ще приклад. Ти приїхала разом з командою на збір в Обертілліах – і в тебе збились дні акліматизації. Як це вплинуло на тренувальний процес, в чому є проблема?
- По великому рахунку, якщо це – звичайний збір, то проблеми немає. Ми по факту можемо внести корекцію в тренувальний процес, змістити день відпочинку і так далі. Щодо цьогорічного Хохфільцену, коли я вперше помітила збій в акліматизаційних днях, то певною мірою було навіть добре, що вона пройшла раніше – на четвертий день, коли я якраз пропускала спринт. В той день я на тренуванні робила швидкісну роботу, і повністю відчула, що в мене тоді відбулась акліматизація. До того навіть стояло питання, чи варто мене ставити на естафету наступного дня.
Але в день естафети я вже почувала себе нормально. Так, трішки не вистачило на фініш для боротьби з Хаузер, але Ліза цього року в прекрасній функціональній формі. Та коли пішла друга акліматизаційна хвиля – вона вже «накрила» мене на спринті другого етапу в Хохфільцені. І там я вже нічого змінити не могла – просто реально ледь доїхала до фінішу. І дуже добре, що після цього був Обертілліах і відкаточний збір, під час якого я змогла «відійти».
Продовжуючи тему акліматизаційних днів, тренери також розраховують – хто стартуватиме, а хто пропускатиме гонку, зважаючи на особливості організму спортсменів. Тому що якщо спортсмен чітко знає, що в нього в цей день припадає акліматизація і він може себе погано почувати, він разом з тренерами вирішує – можливо, в цей день краще поставити на гонку іншого спортсмена, особливо якщо мова йде про естафету. Щоб не наражати всю команду на ризик більш низького результату. Відповідно, якщо день акліматизації зміщується, регулювати це вже складніше. В мене протягом двадцяти років кар’єри акліматизація – на п’ятий день. А цього року на гірських зборах – чомусь змістилась на четвертий.
- Деякі спортсмени говорять, що не люблять висоту. В нас, приміром, така ситуація у Віти та Валі Семеренко. Це пов’язано якраз зі складнощами акліматизації?
- Я думаю, що так. Минулого року в мене все склалось якнайкраще. Я пропускала етап в Естерсунді – відбігала Кубок IBU в Шушені, потім піднялись в Ріднау, там я спокійно пройшла акліматизацію, і приїхавши в Хохфільцен, я себе прекрасно там почувала. І там в мене були хороші результати. Цього року, на жаль, так не вийшло – з Контіолахті ми поїхали в Хохфільцен, де одразу потрібно було стартувати. Фактично, протягом сезону нам постійно доводиться «боротись» з акліматизацією. Але – така вже наша доля: ми народились в Україні, на рівнині, і мусимо пристосовуватись до висоти.
- Зараз в тебе вже є досвід підготовки з особистим тренером, але фактично в межах команди. Індивідуальна підготовка: так чи ні?
- Я скажу: і так, і ні. (Сміється) В команді добре готуватись, тому що завжди є спаринг-партнер, з яким можна і на лижні, і в залі, і на стрільбі попрацювати. Це може бути і одна людина, і п’ять, і десять… Але це добре - коли знаходиш повне порозуміння з тренерами: зійшлися характерами, як би смішно це не виглядало, але дійсно бувають моменти, коли люди не підходять один одному. Тут навіть справа не в професіоналізмі – просто в будь-якій організації керівник обирає людей, з ким він хоче працювати, і це нормально. В нас не такий великий вибір спортсменів і тренерів, тому, звісно, доводиться знаходити спільну мову з тими спеціалістами, які працюють з командою.
Щодо особистої роботи, то це краще, наприклад, якщо ти маєш проблеми зі здоров’ям, що потребує індивідуального графіку – як це було в моєму випадку з міокардитом. Минулого року я формально була в команді, але по суті – на самопідготовці, тому що фактично виконувала зовсім іншу роботу, ніж решта дівчат. Так, ми разом їхали на ролери, але в них одна робота, в мене – зовсім інша. І так ми працювали протягом всього підготовчого сезону.
Працюючи в команді, витримувати такий індивідуальний графік складно. Ну, припустимо – команда працює за семиденним циклом. Того року я не могла це фізично витягнути через лікування – мені потрібні були більш короткі цикли. А це вже, в свою чергу, важко було організувати, тому що стрільбище замовлене під визначені для команди дні, зали – також. І мені вже – хочеш-не-хочеш – доводилось також «витягувати» ці довгі мікроцикли. Задля цього доводилось збавляти навантаження, щоб я могла витримати сім днів: шість робочих і сьомий день відпочинку.
Через це виникали складнощі, тому цього року, з огляду на досвід попереднього сезону, я попросила дозволу, щоб зі мною працював окремий тренер і ми могли швидко реагувати на реакцію мого організму й за необхідності коригувати програму підготовки. І я дуже рада і вдячна керівництву міністерства і федерації, особисто Володимиру Михайловичу Бринзаку та тренерському складу команди за те, що пішли мені на поступки і я змогла ці півроку спокійно готуватись. Ми зробили дуже великий обсяг роботи, не потрібно було підлаштовуватись, скидати навантаження, щоби витримати тренувальний цикл команди. Все, що було заплановано, ми виконали, і навіть трішки більше.
Підсумовуючи, можу сказати, що тут немає однозначної універсальної відповіді – що краще: робота з командою, чи з особистим тренером. Ми не роботи: є проблеми зі здоров’ям, травми, є, зрештою, організм, який просто не вписується в загальні норми підготовки. Комусь потрібно силовою роботою виходити на пік форми, комусь – швидкісною, комусь – монотонною… Ми настільки всі різні, що, фактично, перебуваючи разом в команді, неможливо до кожного підійти виключно індивідуально.
Тренер готує якийсь «середньо-арифметичний» план, вносить якісь індивідуальні корективи щодо кожного спортсмена. Але, повторюсь, є такі спортсмени, які просто об’єктивно не вписуються в цю загальну схему. Це не є погано чи добре – це його особливість: психологічна, фізіологічна, тощо. І такий спортсмен при роботі з особистим тренером може здобути набагато більше, ніж в команді. Але й робота в команді має свої переваги.
- Цього сезону вболівальники часто закидають Юраю Санітрі те, що він, ніби-то, взявши додаткове навантаження з жіночою збірною, не справляється з двома командами. Як ти ставишся до таких висловлювань?
- Негативно. Якби в це міжсезоння в нас були умови, в яких ми звикли працювати кожного року, я думаю, результати були б набагато кращі – як в чоловіків, так і в жінок. Я бачу, як Юрай працює, і наскільки вкладається в свою роботу, в кожного спортсмена. Коли не зайдеш до нього – він постійно думає, щось пише, рахує… Дійсно живе командою 24 години на добу. Але виходячи з тих умов, які були цього літа… Безліч нюансів. Так, це дрібнички, але всі вони впливають на підготовку. Великий спорт взагалі починається з дрібничок – і кожна з них, зокрема, в біатлоні «коштує» десяті долі, або й цілі секунди в кінцевому результаті.
- Але ж якість результатів, порівняно з минулим сезоном, у чоловіків вища, ніж у жінок. Це може бути наслідком того, що Юрай зараз лише вивчає можливості й особливості кожної спортсменки?
- Так, можливо. Аналогічні питання є в мене з Олександром Кравченком, який також працює зі мною перший рік. Не скажу, що це важко, але дійсно є кілька негативних моментів, яких би можна було уникнути, якщо б тренер краще знав свого спортсмена. Але ж потрібно розуміти і особливості нашої команди. Віта та Валя все життя працювали з Григорієм Івановичем Шамраєм, Даша Блашко проводить перший повноцінний сезон в команді, Катя Бех взагалі лише розпочинає свій шлях на такому рівні, я також після проблем з серцем працюю з особистим тренером. Тобто, якщо з чоловіками Санітра працював планомірно протягом кількох років, то в жінок у нас взагалі в кожної – окрема спортивна біографія. (Посміхається) І зараз вішати всіх собак за результати на Юрая – це, як мінімум, не справедливо.
Спілкувався Євген Тарасенко
Продовження інтерв’ю читайте завтра:
- скільки кілограмів речей возить з собою українська команда
- нюанси проживання і харчування команди на зборах
- медицина і психологія в біатлоні
- скільки секунд українці програють на трасі за рахунок якості лиж
- якими типами патронів користуються спортсмени
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Коментарі (Всього: 77)
|
[ 1, 2, 3 ]
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Оцінки в останній гонці
|
|
|
|
|
|
| Яка, на ваш погляд, має бути доля турніру прогнозистів в наступному сезоні? |
| |
|
Провести конкурс, як зазвичай
|
378
|
|
Провести конкурс, але зі значною кількістю вирахування найгірших гонок
|
|
126
|
|
Не проводити конкурс, оскільки не можливо створити рівні умови учасникам
|
|
38
|
| |
| проголосовать |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
